Сюжет про кохання короля Генріха та Анни Болейн переносився на екрани неодноразово, хоча й далеко не завжди був головною сюжетною лінією, - у першу чергу згадуються відзначені увагою Кіноакадемії “Приватне життя Генріха VIII” та “Анна тисячі днів”. Однак картини, де стільки екранного часу було б присвячено саме Болейнам, ще не було – саме вони тут головні герої (причому не лише сестри, а й практично усі члени родини), а король – лише персонаж другорядний, хоча й важливий.
Саме через це важко порівнювати Еріка Бана з його блискучими попередниками – Річардом Бертоном (“Анна тисячі днів”), Робертом Шоу (“Людина на всі часи”) і у першу чергу з Чарльзом Лоутоном (“Приватне життя Генріха VIII”) – єдиним з трійці, хто виборов “Оскара” за королівську роль. Бана програє усім трьом, його роль значно обмежена у часі і не дає можливості блиснути по-королівськи, хоча він створив переконливий образ монарха, який завжди залишає за собою останнє слово, але водночас не позбавлений звичайних людських слабкостей, як і ознак людяності. Йохансон грає непогано, але її героїня завжди одноманітно правильна і тому залишається у тіні інших членів сімейства, які майже не намагаються приховувати далеко не невинні вади. Не зовсім зрозуміло, чим вона привернула увагу короля, і мало віриться, що подібна чиста душа могла вирости у настільки гнилому середовищі.
Решта ж Болейнів – це справжній парад або слабохарактерності, що межує з підлістю, або відвертої жаги влади, яка ламає усе на своєму шляху. Керує парадом дядько сестер, герцог Норфолк (актор Дейвід Морісі), мерзотник бездоганний, на рахунку у якого такі чудові сцени, як пояснення Анні її обов’язків (“Ви підкладаєте мене під короля?!” - “Так. Впораєшся?”) і допит подробиць першої ночі Марії з королем (“Скільки разів?”) в присутності її батька, матері і чоловіка. Під його впливом схиляються і морально гниють усі, хто його оточує, незважаючи на докір у погляді Крістін Скотт-Томас, яка грає матір сестричок з не найкращою репутацією. Стараються усі актори, але найбільше запам’ятовується Портман.
Зміна амплуа пішла на користь акторці, яка, за її ж словами, зіграла багато хороших дівчат. Дуже правильним і свіжим (у порівнянні з попередніми екранними версіями сюжету) здається рішення зробити в характері її героїні ставку на відверту заздрість і неприховану злість: сцени, в яких Анна словами катує сестру та “вчить її життю”, вийшли найкраще, тому що найкраще характеризують цю людину, принаймні в даній екранізації. Більш притягнутим за вуха здається намір зробити її, принаймні в якійсь мірі, прибічницею рівноправ’я між статями – це занадто по-сучасному і схоже на спробу зробити привабливішим персонаж, який цього не потребує. Анна-Портман бореться за владу настільки енергійно і цілеспрямовано, що вибачення їй не потрібні.
Злам у свідомості героїні відбувається тоді, коли вона нарешті досягає мети і розуміє, що, здається, стрибнула вище голови. А далі йде вже відчайдушна боротьба за виживання, спроби героїні втекти з клітки, в якій вона сама себе замкнула, коли Анна починає майже божеволіти від страху і риє собі могилу власноруч, прихоплюючи з собою і нещасного брата. Усе це зіграно на належному рівні; щоправда, у фіналі Болейн найбільше нагадує перелякану дитину, але це, мабуть, теж частина задуму.
Підсумок: добротна, але не видатна ілюстрація до чергової сторінки історії з чималою домішкою художньої фантазії. Чому про цю сторінку згадали саме зараз? Відповідь на це питання дають фінальні кадри, які майже за руку підводять до повторного перегляду обох “Єлизавет”: Болейни Strike Back!
Вадим Григорьев
