Хоррор, сутність якого полягає у тому, що головну героїню безпричинно глючить протягом усього фільму. Звучить ніби то й оригінально, хоча оригінальності у стрічці немає майже зовсім.
Нас не глючить, ми просто відпочиваємо…
Бо немає нічого оригінального, принаймні для сучасного розважального кіно, у відсутності нормального сценарію і у спробах режисера, у якого немає чіткого плану по створенню атмосфери страху, викрутитися за рахунок дешевого залякування – це коли хтось раптово вискакує чи кричить чи ще щось. Щоправда, є одна хвилина справжнього жаху, але жаху глядацького – це коли вслід за головною героїнею починає глючити радіо в її машині і виникає неприємне передчуття, що ти дивишся ще одне кіно про привидів, які захоплюють частоти, нахабно лізуть з комп’ютерів та ігор. Минулий рік був багатий на такого типу стрічки і, будемо сподіватись, минулим роком ця течія в жанрі обмежиться, хоча навряд чи.
У “Помсті” (невдалий і вкрай банальний варіант перекладу; справжня назва, “Повернення”, пасує набагато краще і набуває справжнього сенсу у фіналі) радіо- і відеопривидів не буде. Що ж буде? Буде настирливе повторення одних і тих самих звуків, уривків пісні і фраз, які нібито мають зловісний характер, бо відразу після них на головну героїню буде хтось кидатись і переслідувати. Згідно із задумкою режисера, це має лякати, але вже на четвертий раз ефект виходить швидше комічний.
Дивитись це можна хіба що з цікавості, що ж такого награла Геллар, яка в інтерв’ю часто стверджує, що хоррор – це фактично єдиний жанр, де молода актриса може проявити себе. Дійсно, не в бойовику ж чи комедії. Про драми вона навіть не згадувала, здається. А зіграла екс-Баффі тут… перманентний переляк, беззахисність і швидкі ноги у фіналі, от, здається, і все. Будь на її місці хоч Меріл Стріп, нічого набагато кращого у цьому випадку все одно б не вийшло. Головна героїня – створіння настільки пустопорожнє, що розвернутися нема де: вона робить успішну кар’єру, бо їй немає чим зайнятись, майже не має друзів, не має постійної домівки, не має хобі, не має характеру. І те, що вона любить себе різати, зовсім не додає їй психологічної глибини, що б не думали собі сценаристи.
Остаточно добиває стрічку фінал, який мав великий шанс її врятувати. Бо коли глядача водять за ніс, залишаючи докази тут і там, щоб у фіналі скласти їх докупи і показати цілу картину, це приємно: навіть якщо не здогадався, залишається враження чесної гри, тому що все лежало під носом і просто забракло уважності чи фантазії. Типовий приклад такої успішної маніпуляції – “Шосте почуття”. А коли головний шматок головоломки дають у фіналі разом з загальною картиною, то просто отримуєш відповідь і все, без будь-якого задоволення. Отримуєш відповідь на питання, що ж ти дивився півтори години, і відразу постає питання наступне – чи варто було це робити?
Вадим Григорьев
